Юрій Андрухович
Листи в Україну. Вибране
небо і площі
Алхімія
В реторті вариться коктейль —
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова.
В реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!).
Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Телль.
Я сплю на небі!
Та будні стомлено шиплять
в розпечених побитих тиглях,
і в суміші отій киплять
сполуки спогадів застиглих.
Коли крізь будні ти пройдeш,
чи ж повернешся без поранень?
Коли надії подаєш,
мов діаманти неогранені,
та от впадеш з високих веж
(oh, yes, my baby!),
побачиш — на землі живеш,
а зірка в небі!
Але всі рани заживуть,
смарагдами всі сльози стануть,
коли цілунки проженуть
слова неправд поза вустами.
І павутинки наших душ
полинуть над першооснову,
немов пелюстки наших руж —
розкриються в єднанні знову:
«Це ти?» — «Це я, твій сум і щем»
(oh, yes, my baby!) —
я загорну тебе плащем,
немов на небі.
Романс Мартопляса
Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —
відступи, бідо гірка й мороко:
десь любов моя на Ринку заблудила,
десь отам,
між ренесансом і бароко.
Я стужився. О, подайте катеринку!
Про гризоту вам заграю і про втому:
десь любов моя пропала серед Ринку,
між перекупками, три століття тому.
Може, знову кокетує з різниками,
що, ножі об фартухи повитиравши,
височіють, наче брили, над лотками,
мружать очі, мов коти, на неї завше?
Може, спритний зеленяр за свіжі вишні
вже отримав грішну ягоду цілунку?
Чи хитрун-купець в єдваби пишні
окрутив мою зрадливу юнку?
Там, на Ринку — всі спокуси світу.
Там таке побачиш — не насниться!
Може, мою діву чисту й світлу
заманили в Чорну Кам’яницю?
Чи й сама вона закам’яніла
і тепер стоїть собі — Діана?
І ночами шле камінні стріли
в мої вікна, втрачена й незнана.
Благання Мартопляса
Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок —
я йду давно, а клич нічних вістунок
вбиває й воскрешає водномить.
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Я йду, і на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обійміть!..
Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючи рублі та мозолі.
По гострому шляху, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу.
Балада повернення
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому,
всі радощі світу вляглися до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином — на широкім столі.
Чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.
«Фарбування хреста на весняному цвинтарі…»
Фарбування хреста на весняному цвинтарі,
де кульбаби з могил, де в тюльпанах — джмелі,
де камінний божок тихо грає на цитрі
над зеленим вогнем, що постав із землі,
де над нами — літак, і синичка гойднула
пружну павіть бузку, що пахка і тремка.
Це — солодкі міста поховань. Це минуле,
що квітує з глибин. Це підземна ріка,
що виходить на світ млосним запахом стебел
(запах лаку й роси пряно лине з хреста).
Отже, ті, що пішли, нам догідливо стелять
посейбічні шляхи. Глибина? Висота?
І зеленим горить їх свіча семафорна,
а маленький літак п’є густі небеса.
Ані слова про смерть — це всього тільки форма
з вічним змістом: життя
і джмелі,
і роса.
«А це така любовна гра…»
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь.
Ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння! Ніби й неспроста
миттєвий дотик (диво стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…
Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш:
слонова кість, роса медова.
-
- 1 из 28
- Вперед >