Посли
(З «Кишенькового Яворницького»)
чи траплялося вам
розчерепити вазу
у царициному покої
в петербурзі
та ще й на очах
у цариці
вазу преслічну
богемського кришталю
прикрашену на її
царське замовлення
всілякими купідонами
і копитатими фавнами
а я от розчерепив
ненароком звісно
коли клякав на праве коліно
аби ручку премонаршу
облобизати
прости мамо кажу
кров’ю отсю провину змию
а як не можеш
то в сибір зашли
буду тебе звідти
ще більше
любити
а вона ж на те нічого
тільки пальчиком так покивала
ще й рученьку подала
усе відразу простила
дуже вже їй полюбилось
як ми співаємо
як гопака танцюємо
Підземне зоо
Живуть під містом, наче у казках,
кити, дельфіни і тритони…
Живуть кити під містом. І тритони.
А ще — дельфіни. В сутінку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
вони живуть — міноги і мурени,
сирени, восьминоги. І смиренне
сліпе суцвіття губок та медуз —
у вирвах шахт, у ямах наших душ.
Живуть під містом леви, жовті й сонні.
Сховала їх розпечена трава.
Летючі зебри, антилопи й коні
цвітуть на дні пасовищ і савани.
Живуть також під містом крокодили.
Заплутані в ліан солодкі жили,
тріпочуть тіні мавп або папуг.
І сотні сотень мух, мурах, ропух.
Живуть під містом зебри і буйтури,
ревуть їх сурми в ніч, мов мерзла мідь.
Сайгаки й сарни, пасерби натури,
пасуться на межі нічних угідь.
І мамонти, сумирні, мов корови,
і мастодонти. Кам’яні діброви
двигтять від них, тремтять, як тепла твань,
вони сюди втекли від полювань.
Живуть під містом люди. І прочани,
і міщухи. І крила в рукавах.
Розкручується знову копійчане
порочне коло вицвілих розваг —
усе так само. Пиво ярмаркове,
скрипки весільні, ліхтарі, підкови,
цілунки, плач, кохання і пітьма…
Під містом. Тільки міста вже нема.
Зміна декорацій
У приміщенні церкви відкрито вокзал:
почекальні, лампади, ікони, кабіни.
Перелюднені хори гудуть, мов казан,
а в касирок вуста, як фальшиві рубіни.
Туалети і фрески. Колишня зоря
закотилась у тлін, мов Марія у чорнім.
Відчиняєш, як двері, врата вівтаря —
і виходиш, і ходиш по першій платформі.
А на ній — протягu, паротяги. Свічок
пересохлі світла, як пісні на бенкеті.
Облягаєм вагон. І свистить у сюрчок
пролетарський пророк у червонім кашкеті.
У приміщенні школи відкрито готель:
там завжди хтось із кимсь укладається спати.
Сталактити волого пульсують зі стель,
старшокласниці прагнуть солодкої вати
і, сплітаючи русла заламаних рук,
опановують суть природничих наук.
У приміщенні замку відкрито шпиталь:
там гуляє лицарство в потертих піжамах,
мов побите вогнем чи познімане з паль,
і діагноз готують на них, ніби замах.
Адже в кожній з нічних півосвітлених веж
їх лікують від стиду. І цвяхами теж.
У приміщенні цирку відкрито завод:
там летить над верстатами гордий народ
у блискучому гримі — від вуха до вуха.
У приміщенні неба відкрито тюрму.
У приміщенні тіла відкрито пітьму.
У приміщенні духу відкрито розруху.
«Весна виникала, де тільки могла…»
Весна виникала, де тільки могла:
трава на фронтонах, дощі і сухоти,
і тепла бруківка. Весна була зла.
Заблукані танки і рештки піхоти
вертались nach Osten. Черешня цвіла,
і груди, сповиті в паси портупей,
зітхали в жаданні нових епопей.
Костел описали — від нефів до веж,
а все ж залишили стояти на площі,
забивши дошками всі двері, а все ж
виносили мармур і крила, і мощі —
все золото чаш і шовковість одеж,
всю темінь вина і кривавість корон,
і мумію графа у шапці з пером,
серця пілігримів, сідниці блудниць,
правиці рубак і синиць із очниць,
мечі, дароносиці, книги і фіги
листок з антикварного лона Ядвіги,
покривлені м’язи і німби святих —
усе це призахідне тління Європи
виносили геть. Мов у піч, мов на допит —
жбурляли в машини.
Ти вчасно затих,
а потім озвався, хрипучий органе,
тебе розкрутили на тисячу труб,
тебе прикладали до вуст, як до рани,
ці душі найменші, ці діти з халуп,
з підвальних яскинь, де каміння і плющ,
з низів, de profundis, ти виник пискляво.
Тебе на свистки і гудки розпиляли,
і ти засурмив з-над катуш і калюж,
з міського підпілля, де ніч і сухоти,
де квола весна зеленіла зі стін.
Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти,
аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін.