Ляментація, або плач Патріарха на Святе Різдво р. Б. 1992
Як відомий вам корифей карнавалів,
що спізнав міста від веж до підвалів,
я шанований вами бував повсюдно.
Але нині, в час дебілів, ґевалів,
як один з відомих вам бабовалів
прохриплю отут привселюдно:
Дорогі кияни і ви, львів’яни!
Я забув, коли напивався п’яний,
я забув, як смакує чарка.
Солов’їне горло чи олов’яне —
все одно слід мочити, оскільки я не
просто так отримав сан Патріарха!
Патріарх не може жити в неволі,
Патріарх повинен жити в Тиролі,
при дворі в короля Олелька.
Виконання в суспільстві моєї ролі
є тотожним вживанню до хліба солі —
проковтни, в кого ширша пелька!
Я багато не багну, а прошу чемно,
щоб мені не чутися під’яремно,
я для творчості мушу мати горівку.
Щоб амури не тріпалися даремно,
Патріархові мусить бути гаремно.
(До під’їзду прошу таксівку.)
Патріарх не протягне і дня без свята.
Відчуваю: зараз (а сніг — як вата)
три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю.
Голос ангела в небі чи спів кастрата?
Обніміте ж, брати, найменшого брата —
молю вас, благаю!
Бо мені здається, що, бляха муха,
стало пусто в оселях Святого Духа —
бачу це як нащадок герба Андрухів.
Патріархові тужно, а ви, псяюха,
заліпили воском серця і вуха —
переїду в країну духів!
Я не прошу їжі, а прошу тиші.
Уночі на кухні шкребуться миші.
Три царі бредуть, як примари піші,
і сидить зоря у душі, як в ніші.
І рядком єдиним, як бовдур, марю:
Добрий вечір Тoбі, Пане Господарю!
Пам'ятник
Я помру в Парижі…
Сесар Вальєхо
Ми помрем не в Парижі…
Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помрeмо,
а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і
в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо.
Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді.
Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства!
Заганяти поезії прутень у дупу добі,
малювати свій герб на розгавканих писках дебільства,
розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі.
Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові —
і так само на всіх постаментах і тронах земних.
«Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» —
запитає зненацька один із туристів дурних.
Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз:
ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син!
Нас на цоколі троє — четвертий на цоколі Фалос
(це, здається, філософ такий давньогрецький один).
І навіки застигнемо ми в божевільному Львові —
перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу — мов ріка!
І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові,
і небесна ворона обкрапає Неборака.
листи в україну
1. «Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу»
Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка у горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає дихнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.
Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до «прози» римуються в мене «сльози».
І лежу мов мішок я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.
Помолися ж за мене в кватирку Божу —
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу —
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.e
2. «Це столиця держави. Тут досить людно»
Це столиця держави. Тут досить людно.
І не досить зeлено для ботанік.
Хоч насправді це ніби суднo (чи сyдно?),
не так ковчег воно, як титанік.
Досить людно, й тому нестача киснева.
Як і всюди, найбільше невдах і дурнів.
Кожен з них, не добігши до брами неба,
має право на прах і на місце в урні.
Я, здається, писав, що вдягаю робу.
Я, крім того, навчився слова «глаголю»,
пити квас, осягати душу народу
і ходити синім від алкоголю,
грати в карти, чифірити (рок до ранку),
пити спирт, розумітися на похміллі,
черевики чистити об фіранку
і тримати душу в чорному тілі,
я навчився божитися, присягати,
розрізняти на смак дукатські, явські,
я навчився нічого не досягати
і плювати в стелю цілком по-графськи,
розглядати дерево як нагоду
для висіння, втілену ще в насінні.
Я тепер як ніде близький до народу.
Покажи цей лист усім в Україні.